Головна

Акушерство   Анатомія   Анестезіологія   Вакцинопрофілактика   Валеологія   Ветеринарія   Гігієна   Захворювання   Імунологія   Кардіологія   Неврологія   Нефрологія   Онкологія   Оториноларингологія   Офтальмологія   Паразитології   Педіатрія   Перша допомога   Психіатрія   Пульмонологія   Реанімація   Ревматологія   Стоматологія   Терапія   Токсикологія   Травматологія   Урологія   Фармакологія   Фармацевтика   Фізіотерапія   Фтизіатрія   Хірургія   Ендокринологія   Епідеміологія  

ГОРОД, ЗАСІЯНИЙ ЛЮЦЕРНОЮ

Тепер ми повернемося в город, суміжний з будинком г-на де Вільфор, і у гратки, що потонула в каштанових деревах, ми знов зустрінемо наші знайомі.

На цей раз першим з'явився Максиміліан. Це він притисся особою до дошок огорожі і вартує, чи не промайне в глибині саду знайома тінь, чи не захрумтить під атласним черевичком пісок алеї.

Нарешті, почулися кроки, але замість однієї тіні з'явилися дві. Валентина спізнилася через візит г-жи Данглар і Ежені, тривалий довше за ту годину, коли вона повинна була з'явитися на побачення. Тоді, щоб не пропустити його, Валентина запропонувала мадемуазель Данглар пройтися по саду, бажаючи показати Максиміліану, що вона не винна в цій затримці.

Моррель так і зрозумів, з швидкістю інтуїції, властивою закоханим, і у нього полегшало на душі. До того ж, хоч і не наближаючись на відстань голосу, Валентина направляла свої кроки так, щоб Моррель міг весь час бачити її, і всякий раз, коли вона проходила мимо, погляд, непомітно для супутниця кинутий нею в сторону комір, говорив йому: «Потерпіть, друг, ви бачите, що я не винна».

І Максиміліан запасався терпінням, захоплюючись тим констрастом, який виявляли обидві дівчата: блондинка з млосним поглядом, гнучка, як молода верба, і брюнетка, з гордими очима, струнка, як тополя; зрозуміло, всі переваги, принаймні в очах Морреля, виявлялися на стороні Валентин.

Погулявши півгодини, дівчата віддалилися: Максиміліан зрозумів, що візит г-жи Данглар прийшов до кінця.

Дійсно, через хвилину Валентина повернулася вже одна. Боячись, як би нескромний погляд не стежив за її поверненням, вона йшла повільно; і замість того щоб прямо підійти до комірів, вона сіла на лавку, заздалегідь, як би ненавмисно, обкидавши поглядом всі кущі і заглянувши у всі алеї. Вживши всіх цих заходів обережності, вона підбігла до комірів.

- Валентина, - вимовив голос через огорожу.

- Здрастуйте, Максиміліан. Я примусила вас чекати, але ви бачили, чому так вийшло.

- Так, я взнав мадемуазель Данглар, - я не думав, що ви так дружні з нею.

- А хто вам сказав, що ми товаришуємо?

- Ніхто, але мені це показалося по тому, як ви гуляли під руку, як ви розмовляли, немов шкільні подруги, які діляться своїми таємницями.

- Ми дійсно були відвертим, - сказала Валентина, - вона призналася мені, що їй не хочеться виходити заміж за пана де Морсер, а я їй говорила, яким нещастям буде для мене брак з паном д'Епипе.

- Мила Валентина!

- Ось чому вам показалося, що ми з Ежені великі друзі, - продовжувала девушка.- Адже говорячи про людину, якої я не люблю, я думала про того, кого я люблю.

- Яка ви хороша, Валентина, і як багато у вас того, чого ніколи не буде у мадемуазель Данглар, - тієї нез'ясовної чарівності, яке для жінки те ж саме, що аромат для квітки і солодкість для плоду: адже і квітці і плоду мало однієї краси.

- Це вам здається тому, що ви мене любите.

- Ні, Валентина, клянуся вам. Ось зараз я дивився на вас обох, і, чесне слово, віддаючи повинне красі мадемуазель Данглар, я не розумів, як можна в неї закохатися.

- Це тому, що, як ви самі говоріть, я була тут, і моя присутність робила вас упередженим.

- Ні... але скажіть мені... я питаю просто з цікавості, яка пояснюється моєю думкою об мадемуазель Данглар...

- І, напевно, несправедливою думкою, хоч я і але знаю, про що йде мова. Коли ви судите нас, бідних жінок, нам не доводиться розраховувати на поблажливість.

- Можна подумати, що, коли ви говорите між собою, ви дуже справедливі один до одного!

- Це тому, що наші думки майже завжди бувають упереджені. Але що ви хотіли спитати?

- Хіба мадемуазель Данглар кого-небудь любить, що не хоче виходити заміж за пана де Морсер?

- Максиміліан, я вже вам сказала, що Ежені мені зовсім не подруга.

- Так адже і не будучи подругами, дівчата повіряють один одному свої таємниці, - сказав Моррель.- Зізнайтеся, що ви розпитували її про це.

А, я бачу, ви усміхаєтеся!

- Видимо, вам не дуже заважає ця дерев'яна перегородка?

- Так що ж вона вам сказала?

- Сказала, що нікого не любить, - відповідала Валентина, - що з жахом думає про заміжжя; що їй більше усього хотілося б вести життя вільне і незалежне і що вона майже бажає, щоб її батько розорився, тоді вона зможе стати артисткою, як її приятелька Луїза д'Армильи.

- Ось бачте!

- Що ж це доводить? - спитала Валентина.

- Нічого, - усміхаючись, відповів Максиміліан.

- Так чому ж ви усміхаєтеся?

- Ось бачте, - сказав Максиміліан, - ви також дивитеся сюди.

- Хочете, я відійду?

- Ні, немає! Але поговоримо про вас.

- Так, ви праві: нам залишилося тільки десять хвилин.

- Це жахливе! - сумно вигукнув Максиміліан.

- Так, ви праві, я поганий друг, - з смутком сказала Валентіна.- Яке життя ви через мене ведете, бідний Максиміліан, адже ви створені для щастя! Повірте, я гірко докоряю себе за це.

- Чи Не все одно, Валентина: адже в цьому моє щастя! Адже це вічне очікування спокутують п'ять хвилин, проведених з вами, два слова, що злетіли з ваших вуст. Я глибоко переконаний, що бог не міг створити два так співзвучних серця і не міг з'єднати їх так чудовим образом тільки для того, щоб їх розлучити.

- Дякую, Максиміліан. Продовжуйте сподіватися за нас обох, що робить мене майже щасливої.

- Що у вас знову трапилося, Валентина, чому ви повинні так скоро піти?

- Не знаю; пані де Вільфор просила мене зайти до неї; вона хоче повідомити мені щось, від чого, як вона говорить, залежить частина мого стану. Боже мій, я дуже багата, нехай візьмуть собі мій стан, нехай залишать мені тільки спокій і свободу, - ви мене будете любити і бідної, правда, Моррель?

- Я завжди буду любити вас! Що мені бідняцтво або багатство, - лише б моя Валентина була зі мною і я був упевнений, що ніхто не може її у мене відняти! Але, скажіть, це повідомлення не може відноситися до вашого заміжжя?

- Не думаю.

- Послухайте, Валентина, і не лякайтеся, тому що, поки я живши, я не буду належати іншою.

- Ви думаєте, це мене заспокоює, Максиміліан?

- Пробачте! Ви праві, я сказав недобре. Так, так я хотів сказати вам, що я днями зустрів Морсера.

- Так?

- Ви знаєте, що Франц його друг?

- Так, так що ж?

- Він отримав від Франца лист; Франц пише, що скоро повернеться.

Валентина поблідла і притулилася до комірів.

- Господи, - сказала вона, - невже? Але немає, про це мені повідомила б не пані де Вільфор.

- Чому?

- Чому... сама не знаю... але мені здається, що пані де Вільфор, хоч вона відкрито і не проти цього браку, в душі не співчуває йому.

- Знаєте, Валентина, я, здається, почну обожнювати пані де Вільфор!

- Не поспішайте, Максиміліан, - сказала Валентина, сумно усміхаючись.

- Але якщо цей брак їй неприємний, то, можливо, щоб перешкодити йому, вона віднесеться прихильно до якої-небудь іншої пропозиції?

- Не сподівайтеся на це, Максиміліан; пані де Вільфор відкидає не мужей, а заміжжя.

- Як заміжжя? Якщо вона проти браку, навіщо ж вона сама вийшла заміж?

- Ви не розумієте, Максиміліан. Коли я рік тому заговорила про те, що хочу піти в монастир, вона, хоч і вважала потрібним заперечувати, прийняла цю думку з радістю; навіть мій батько погодився - і це завдяки її увещаниям, я упевнена; мене втримав тільки мій бідний дідусь. Ви не можете собі представити, Максиміліан, як виразні очі цього нещасного старика, який любить на всьому світі тільки мене одну і, - так пробачить мені бог, якщо я обмовляю! - якого люблю тільки я одна. Якби ви знали, як він дивився на мене, коли дізнався про моє рішення, скільки було докору в цьому погляді і скільки відчаю в його сльоах, які текли без жалоб, без зітхання по його нерухомому обличчю. Мені стало соромно, я кинулася до його ніг і вигукнула: «Пробачте! Пробачте, дідусь! Нехай зі мною буде, що бажано, я ніколи з вами не розлучуся». Тоді він підняв очі до неба... Максиміліан, мені, можливо, доведеться багато страждати, але за всі страждання мене зазделегідь винагородив цей погляд мого старого діда.

- Дорога Валентина, ви ангел, і я, право, не знаю, чим я заслужив, коли направо і наліво рубил бедуїнів, - хіба що бог брав до уваги, що це невірні, - чим я заслужив щастя вас взнати. Але послухайте, чому ж пані де Вільфор може не хотіти, щоб ви вийшли заміж?

- Хіба ви не чули, як я щойно сказала, що я багата, дуже багата? Після матері я успадкувала п'ятдесят тисяч ливров річного доходу; мої дідусь і бабуся, маркіз і маркіза де Сен-Мерап, залишать мені стільки ж; пан Нуартье, очевидно, збирається зробити мене своєю єдиною спадкоємицею. Таким чином, в порівнянні зі мною, мій брат Едуард бідний. З боку пані де Вільфор йому чекати чогось. А вона обожнює цю дитину. Якщо я піду в монастир, весь мій стан дістанеться моєму батькові, який буде спадкоємцем маркіза, маркізи і моїм, а потім перейде до його сина.

- Дивно, звідки така жадність в молодій, красивій жінці.

- Помітьте, що вона думає не про себе, а про свого сина, і те, що ви ставите їй в провину, з точки зору материнської любові, майже доброчесність.

- Послухайте, Валентина, - сказав Моррель, - а якби ви віддали частину свого майна її сину?

- Як запропонувати це жінці, яка вічно твердить про свою безкорисливість?

- Валентина, моя любов була для мене завжди священна, і, як все священне, я таїв її під покривалом свого благоговіння і зберігав в глибині серця; ніхто в світі, навіть моя сестра, не підозрює про цю любов, таємницю її я не довірив жодній людині. Валентина, ви мені дозволите розказати про неї другові?

Валентина здригнулася.

- Другові? - сказала она.- Максиміліан, мені жахливо навіть чути про це. А хто цей друг?

- Послухайте, Валентина, чи випробовували ви по відношенню до кого-небудь таку нездоланну симпатію, що, бачачи цю людину в перший раз, ви відчуваєте, неначе знаєте його вже давно, і питаєте себе, де і коли його бачили, і, не в силах пригадати, починаєте вірити, що це було раніше, в іншому світі, і що ця симпатія - спогад, що тільки прокинувся?

- Так.

- Ну, ось, це я випробував в перший же раз, коли побачив цю незвичайну людину.

- Незвичайної людини?

- Так.

- І ви з ним давно знайомі?

- Яку-небудь педелю або днів десять.

- І ви називаєте другом людини, якого знаєте усього тиждень? Я думала, Максиміліан, що ви не так щедро роздаєте прекрасне ім'я - друг.

- Логічно ви праві, Валентина; по говоріть, що бажано, я не відмовлюся від цього інстинктивного почуття. Я переконаний, що ця людина зіграє роль у всьому, що зі мною в майбутньому трапиться хорошого, і мені іноді здається, що він своїм глибоким поглядом проникає в це майбутнє і направляє його своєю владною рукою.

- Так це провісник? - усміхаючись, спитала Валентина.

- Право, - сказав Максиміліан, - я часом готів повірити, що він передбачає... особливо хороше.

- Познайомте мене з ним, нехай він мені скаже, чи знайду я в любові нагороду за всі мої страждання!

- Мій бідний друг! Але ви його знаєте.

- Я?

- Так. Він врятував життя вашій мачусі і її сину.

- Граф Монте-Кристо?

- Так, він.

- Ні, - вигукнула Валентина, - він ніколи не буде моїм другом, він дуже дружний з моєю мачухою.

- Граф - друг вашої мачухи, Валентина? Ні, моє почуття не може до такої міри мене обманювати; я упевнений, що ви помиляєтеся.

- Якби ви тільки знали, Максиміліан! У нас в будинку панує вже не Едуард, а граф. Мачуха схиляється перед ним і вважає його криницею всіх людських пізнань. Батько захоплюється, - чуйте, захоплюється їм і говорить, що ніколи не чув, щоб хто-небудь так красномовно висловлював такі піднесені думки. Едуард його обожнює і, хоч і боїться його великих чорних очей, біжить до нього назустріч, як тільки його побачить, і завжди отримує з його рук яку-небудь чудову іграшку; в нашому будинку граф Монте-Кристо вже не гість мого батька або пані де Вільфор, граф Монте-Кристо у себе вдома.

- Ну що ж, якщо все це так, як ви розказуєте, то ви повинні були вже відчути або скоро відчуєте його магічний вплив. Він зустрічає в Італії Альбера де Морсер - і виручає його з рук розбійників; він знайомиться з госпожой Данглар - і робить їй царський подарунок; ваша мачуха і брат проносяться мимо його будинки - і його нубієць спасає їм життя. Ця людина явно володіє задарма впливати на навколишнє. Я ні в кому не зустрічав з'єднання більш простих смаків з великою пишністю. Коли він мені усміхається, в його усмішці стільки ніжності, що я не можу зрозуміти, як інші знаходять її гіркої. Скажіть, Валентина, чи посміхнувся він вам так? Якщо так, ви будете щасливі.

- Я! - вигукнула молода девушка.- Максиміліан, він навіть не дивиться на мене або, вірніше, якщо я проходжу мимо, він відвертається від мене.

Ні, він зовсім не великодушний або не володіє проникливістю, яку ви йому приписуєте, і не уміє читати в серцях людей. Якби він був великодушною людиною, то, побачивши, як я сумна і самотня в цьому будинку, він захистив би мене своїм впливом, і якщо він дійсно, як ви говорите, грає роль сонця, то він зігрів би моє серце своїми променями.

Ви говорите, що він вас любить, Максиміліан; а звідки ви це знаєте? Люди привітно усміхаються сильному офіцеру п'яти футів і шести дюймів зростанням, з довгими вусами і великою шаблею, але вони, не задумуючись, роздавлять нещасну плачучу дівчину.

- Валентина, клянуся, ви помиляєтеся!

- Подумайте, Максиміліан, якби це було інакше, якби він звертався зі мною дипломатично, як людина, яка прагне так чи інакше затвердитися в будинку, він хоч раз подарував би мене тією усмішкою, Яку ви так возвеличуєте. Але немає, він бачить, що я нещасна, він розуміє, що не може мати від мене ніякої користі, і навіть не обертає на мене уваги.

Хто знає, можливо, бажаючи догодити моєму батькові, пані де Вільфор або моєму брату, він також стане переслідувати мене, якщо це буде в його владі? Давайте будемо відверті: адже я не така жінка, яку можна ось так, без причини, зневажати; ви самі це говорили. Пробачте мене, продовжувала вона, помітивши, яке враження її слова проводять на Максиміліана, - я погана і висловлюю вам зараз думки, яких сама в собі не підозрювала. Так, я не заперечую, що в цій людині є сила, про яку ви говорите, і вона діє навіть на мене, але, як бачите, діє шкідливо і губить добрі почуття.

- Добре, - зі зітханням вимовив Моррель, - не будемо говорити про це.

Я не скажу йому ні слова.

- Я засмучую вас, мій друг, - сказала Валентіна.- Чому я не можу потиснути вам руку, щоб попросити у вас прощення? Але я і сама була б рада, якби ви мене переконали; скажіть, що ж власне зробив для вас граф Монте-Кристо?

- Признатися, ви ставите мене в скрутне становище, коли питаєте, що саме зробив для мене граф, - нічого визначеного, я цей сам розумію. Моє почуття до нього абсолютно несвідоме, в ньому немає нічого розумно обгрунтованого. Хіба сонце що-небудь зробило для мене? Ні. Воно зігріває мене, і при його світлі я бачу вас, ось і все. Хіба той або інакший аромат зробив що-небудь для мене? Ні. Він просто приємний. Мені більше чогось сказати, якщо мене питають, чому я люблю цей запах.

Так і в моєму дружньому почутті до графа є щось нез'ясовне, як і в його відношенні до мене. Внутрішній голос говорить мені, що ця взаємна і несподівана симпатія не випадкова. Я відчуваю якийсь зв'язок між найменшими його вчинками, між самими таємними його думками і моїми вчинками і думками. Ви знову будете сміятися наді мною, Валентина, але відтоді як я познайомився з цією людиною, у мене виникла безглузда думка, що все, що зі мною відбувається хорошого, виходить від нього. Адже я прожив на світі тридцять років, не відчуваючи ніякої потреби в такому заступникові, правда? Все одно, ось вам приклад: він запросив мене на суботу до обіду; це цілком природне при наших відносинах, так? І що ж я потім взнав? До цього обіду запрошені ваш батько і ваша мачуха. Я зустрінуся з ними, і хто знає, до чого може привести ця зустріч? Здавалося б, самий простий випадок, по я відчуваю в ньому щось незвичайне: він вселяє в мене якусь дивну упевненість. Я говорю собі, що ця людина надзвичайна людина, яка все знає і все розуміє, хотів влаштувати мені зустріч з паном і госпожой де Вільфор. Часом навіть, клянуся вам, я стараюся прочитати в його очах, чи не вгадав він мою любов.

- Друг мій, - сказала Валентина, - я б полічила вас за духовидца і не на жарт злякалася б за ваш розум, якби чула від вас тільки такі міркування. Як, вам здається, що ця зустріч - не випадковість?

Але подумайте гарненько. Мій батько, який ніколи ніде не буває, раз десять пробував примусити пані де Вільфор відмовитися від цього запрошення, по вона, навпаки, горить бажанням побувати в будинку цього незвичайного набоба і, хоч насилу великим, добилася все-таки, щоб він її супроводив. Ні, немає, повірте, на цьому світі, крім вас, Максиміліана, мені але від кого чекати допомоги, як тільки від дідуся, живого трупа, не у кого шукати підтримку, крім моєї матері, безплотної тіні!

- Я відчуваю, що ви праві, Валентина, і що логіка на вашій стороні, - сказав Максиміліан, - але ваш ніжний голос, завжди так владно на мене діючий, сьогодні не переконує мене.

- А ваш мене, - відповідала Валентина, - і признаюся, що якщо у вас немає іншого прикладу...

- У мене є ще один, - нерішуче промовив Максиміліан, - але я повинен сам признатися, що він ще більш безглуздий, ніж перший.

- Тим гірше, - сказала, усміхаючись, Валентина.

- А все-таки, - продовжував Моррель, - для мене він переконливий, тому що я людина почуття, інтуїції і за десять років служби не раз зобов'язаний був життям блискавичному натхненню, яке раптом підказує відхилитися вправо або вліво, щоб куля, несуча смерть, пролетіла мимо.

- Дорогий Максиміліан, чому ви не приписуєте моїм молитвам, що кулі відхиляються від свого шляху? Коли ви там, я благаю бога і свою матір вже не за себе, а за вас.

- Так, відтоді як ми взнали один одну, - з усмішкою сказав Моррель, - але раніше, коли я ще не знав вас, Валентина?

- Ну, добре, злої ви; якщо ви не хочете бути мені нічим зобов'язаним, повернемося наприклад, який ви самі визнаєте безглуздим.

- Так ось подивіться в щілинка: бачте там, під деревом, нового коня, на якому я приїхав?

- Який чудовий кінь! Чому ви не підвели його сюди? Я би поговорила з ним.

- Ви самі бачте, це дуже дорогий кінь, - сказав Максиміліан.- А ви знаєте, що мої кошти обмежені, Валентина, і я, що називається, людина розсудлива. Ну, так ось, я побачив у одного торговця цього прекрасного Медеа, як я його заклику. Я справився про ціну; мені відповіли: чотири з половиною тисячі франків; я само собою повинен був перестати їм захоплюватися і пішов, признаюся, дуже засмучений, тому що кінь дивився на мене привітно, пестився до мене і гарцював під мною самим кокетливим і чарівним образом. Того вечора у мене зібралися приятелі - Шато-Рено, Дебре і ще чоловік п'ять-шість гульвіс, яких ви маєте щастя не знати навіть по іменах. Надумалися грати в бульот; я ніколи не граю в карти, тому що я не так багатий, щоб програвати, і не так бідний, щоб прагнути виграти. Але це відбувалося у мене в будинку, і мені не залишалося нічого іншого, як послати за картами.

Коли ми сідали грати, приїхав граф Монте-Кристо. Він сів до стола, стали грати, і я виграв - я ледве вирішуюся вам в цьому признатися, Валентина, - я виграв п'ять тисяч франків. Гості розійшлися біля півночі. Я не витримав, найняв кабріолет і поїхав до цього торговця. Тремтячи від хвилювання, я подзвонив, той, хто відкрив мені двері, ймовірно, прийняв мене за божевільного. Я кинувся в стайню, заглянув в стійло. О, щастя! Медеа мирно жував сіно. Я вистачаю сідло, сам сідлаю коня, надіваю уздечку.

Медеа підкоряється всьому цьому з повним полюванням. Потім, сунувши в руки приголомшеному торговцю чотири з половиною тисячі франків, я повертаюся додому - вірніше, всю ніч їжджу взад і вперед по Елісейським Полях. І знаєте?

У вікнах графа горіло світло, мені показалося, що я бачу на шторах його тінь.

Так ось, Валентина, я готів поклястися, що граф знав, як мені хочеться мати цього коня, і навмисне програв, щоб я міг її купити.

- Милий Максиміліан, - сказала Валентина, - ви, право, дуже великий фантазер... Ви недовго будете мене любити... Людина, яка, подібно вам, витає в поетичному маренні, не зможе животіти в такій монотонній любові, як наша... Але, боже мій, мене кличуть... Чуйте?

- Валентина, - сказав Максиміліан, - через щілинка... ваш самий маленький пальчик... щоб я міг поцілувати його.

- Максиміліан, адже ми умовилися, що будемо один для одного тільки два голоси, дві тони!

- Як хочете, Валентина.

- Ви будете раді, якщо я виконаю ваше бажання?

- О, так!

Валентина піднялася на лавку і простягла не мізинець в щілинка, а всю руку понад перегородки.

Максиміліан викрикнув, схопився на тумбу, схопив цю обожнювану руку і припав до неї жаркими губами, але в ту ж мить маленька ручка вислизнула з його рук, і Моррель чув тільки, як тікала Валентина, бути може, перелякана пережитим відчуттям.

Історія дійсного захворювання
ГЛИСТНИЕ ІНВАЗІЇ
Перкусія живота, визначення асциту.
Спадкування груп крові
Результати лабораторних і інструментальних методів обстеження.
Результати дослідження.
Скарги.

© 2018-2022  medmat.pp.ua